Війна 2022: Дорога з Запоріжжя до Європи очима свідка.

Luiza Olefirenko з особистого блогу

Про кордон.

Вже близько року мешкаю за кордоном, як померла мама. В лютому приїхала завершити справи по спадку і зустріла війну. Три дні просиділи то в шоці то в підвалі… Тато відправляв назад.

ПОТЯГ

І в п‘ятницю я зайшла в евакуаційний потяг в Запоріжжі і вийшла з нього в Львові о 7.30 наступного дня. 24 години пекла.

В кожному купе по 10-12 людей, діти, собаки, старі…

В коридорі, тамбурі, купа народу. Дихати немає чим взагалі. Спати нема як теж. Більше турбуємось про дітей, яким дає змогу хоч якось поспати.

На кожній станції заходять мами з дітьми, найбільш перелякані діти. Є в стані істерії мами, дитина теж поруч має істерику. І так 1 через трьох.

Намагаюсь надати хоч якусь психологічну допомогу. Спілкуюсь з дорослими, пояснюю.

Прошу не кажіть дітям, що ми їдемо на канікули, як ти і хотіла… не вводіть в оману. Зараз повинна бути правда, м‘яка обережна але правда.

Розумію, що вам всім складно. Але якщо мама не в стані, то дитині ще гірше, пам‘ятайте.

Страшно, неможливо повірити, боляче, але тримайтесь заради дітей.

Їсти, пити немає ні бажання, ні сил.

ЛЬВІВ

Люди сплять на вокзалі, пройти неможливо навіть до табла. Потяги затримують на 3,4,5 годин.

На платформах нереальні черги до евакуаційних потягів, натовп готовий тебе розірвати і не помітити. Люди, щоб поїхати кидають речі, валізи, щоб влізти.

Я стою одна із перших. Обіцяють потяг о 8.00… 9…10…11… немає.

Пишуть на тому кінці, що багато потягів стоять на кордоні і зі Львова вже більше доби, наступний заберуть не скоро.

В натопвпі вже починається істерія. Приїжджають рейсові потяги, які йдуть через кордон, люди кидаються на них, чипляються і вблагають їх впустити.

Приймаю рішення йти іншим шляхом.

Виходжу з вокзалу, в місті вакханалія. Просто страшно від некотрольованої маси людей.

Окремо хочу зазначити що бидло а не люди всі ці темно-кольорові. Так, я не толерантна і чхати. Вони бухають, курять траву в натовпі, кривляють нашу мову, лізуть як мавпи перші, ведуть себе агресивно і дико.

Брудна пляма на тілі України…

ЛЬВІВ. Продовження.

Мої друзі з Польщі телефонують своїм зі Львова. Мене забирають, годують. Їм перший раз за три дні. Везуть на кордон.

Паралельно знаходять мені перетин з найменшою чергою пішою.

КОРДОН.

Черга 15 км авто. Чергує тер.оборона. Є безкоштовні безчергові автобуси для піших. Далі не пускають. Йду 3 км пішки до автобусу.

Автобус. Треба записатися у чергу. Записуюсь, 684.

Саджають три автобуси з номера 153 до 177. На кожному номері записано по 3-5 людей. Ті, хто вчора записався о 10.00 ранку, сьогодні поїхали тільки о 16.00 ну і тд.

Розумію, що 684 я буду дня через 3.

Плачу. Думаю. Плачу. П‘ю чай. До кордону ще 14 км. Рахую скільки в кроках. Розумію, що зможу.

Вдягаю навушники, книга і я іду. В руках сумка і ноутбук.

18.00 другого дня. Їла чашку чая. Вирушаю.

Йду і ні про що не думаю. Просто йду.

20.00 до кордону ще 6 км. Вже нема сил тримати сумки. Болить все тіло. Але мушу!

Йду!

Стоп-контроль. Перевіряють документи. Йду. Ще трохи кажу собі, ще 3 км.

Зупиняється машина «Сідай». Підвезли максимально як змогли.

Виходжу. Купа народу стоїть. До митниці ще 1 км.

21.00 на вулиці жахливий холод, мокрий сніг і вітер. В живій черзі 450 людей. Ми стоїмо тут, чекаємо.

Хлопці по чесному кажуть, що може бути до ранку. Дають ковдри. Стою. Холодно і неможливо.

23.00 проїждають окремими групами якісь буси і автобуси.

З одного бусу виходить водій, каже, що може взяти трьох людей. Чую, що поляк. Кидаюсь до нього, кажу, що я поїду з паном. Встигла. Сідаю. Він мені розповідає як вони всі допомагають українцям і теж в щоці від того, що відбувається.

МИТНИЦЯ.

З обидвох сторін пропускають максимально лояльно. Але ж майте совість. Проїхати без документів взагалі.. ну то як?

Діти по свідоцтвах, якщо немає паспорту. На різних прізвищах? Візміть підтвердження.

Короче, затримки від того, що в кожній машині свій нюанс, а просто пустити аби пустити вони теж не мають права.

Польська митниця. Стражі мусять як тлумачити наші українські свідоцтва. В наших автобусах я допомагала стражі тлумачити, тому процес прискорився.

Година ночі. Я на території Польщі. 5 годин ще в дорозі і дома. Не відчуваю не тіла, ні душі.

Із жахливого: масова істерія. Люди натовпами сидять в цих умовах, з якими купа дітей. Крики, плачі і нерозуміння, що відбувається. Страшні кадри в моїй голові. Травмовані діти на довгі роки.

Із доброго: люди допомагають. На 17 км, що я пройшла, виходять зі своїх домівок, годують, поять, дають зарядити телефон. Розбиті пункти, де є їжа, обігрів і може навіть поспати.

На кордоні Польші прям на митниці щирі поляки пропонують гарячу хербату та зупу)

Наостанок! Це важко, непросто і здається нереально. Наберіться терпіння. Особливо шкода тих дітей.

Зараз іду до Кракова, в дитячий будинок, де з гештальт-терапевтами Польщі будемо надавати психологічну підтримку дітям.

08 март 2022 /

Авторитетные комментарии / Региональные новости

Похожие новости